Теорія темпераментів описує чотири типи вдачі: сангвініка, холерика, флегматика й меланхоліка. Вона виросла з античної медицини рідин тіла, і цю медицину давно відкинули. У психології чотири імені лишилися зручними назвами для чотирьох чвертей площини, яку утворюють дві шкали, нейротизм та екстраверсія.
Рідини тіла: Гіппократ і Гален
Трактат «Про природу людини» входить до корпусу творів, які приписують Гіппократові (V–IV століття до нашої ери). Автор спірний: за Арістотелем (в «Історії тварин») його написав Поліб, зять і учень Гіппократа, а Гален вважав автором самого Гіппократа. Це найдавніший відомий текст зі схемою чотирьох рідин: кров, флегма, жовта й чорна жовч. Лікарі, чиї писання склали корпус, працювали десь між 450 і 350 роками до нашої ери. Лікар того кола дивився на хворого й питав, якої рідини в ньому забагато чи замало.
У трактаті сказано таке. Тіло людини має в собі ці чотири начала, ними воно хворіє й ними здорове. Найздоровіше воно тоді, коли начала стоять у правильній пропорції і змішані між собою; біль приходить, коли одного стало менше чи більше або воно відокремилося й не змішане з рештою.
Грецьке слово для такого змішання — «красис». Описів людей за вдачею в тексті немає: він говорить про тіло й хвороби.
Сама думка про баланс рідин старша за трактат: до неї йшли ще Алкмеон із Кротона, Емпедокл і піфагорійці. Колись четвертою рідиною вважали воду, і лише згодом її замінила чорна жовч. У коментарі до трактату Гален називає Гіппократа першим відомим прибічником змішування начал, на відміну від Емпедокла. Водночас він оспорює думку, що найкраща суміш це просто тепла й волога: весну, на його погляд, точніше назвати добре збалансованою.
У гуморальній схемі кожна рідина мала пару якостей. Кров — тепла й волога, флегма — холодна й волога, жовта жовч — тепла й суха, чорна — холодна й суха. До цього додавалися пори року: кров відповідала весні, жовта жовч літу, чорна осені, флегма зимі. Лікували за правилом протилежного: хвороби від переповнення вгамовували випорожненням, від нестачі — поповненням, звідси кровопускання.
Гален народився 129 року нашої ери в Пергамі й залишив трактат «Про темпераменти» про змішування. Для нього тіло складене з поєднаних стихій, а описують його тим, які якості переважають. Здоров’я він пов’язував із балансом. Є «добра суміш» (еукразія), і є «погані» (дискразії), і саме дискразія в нього причина хвороби. Для кожного виду істот він бачив свій «теоретичний центр», тобто найкращу суміш.
Скільки сумішей він розрізняв, перекази кажуть по-різному; чотирма темпераментами їх зробила пізніша традиція. Слово «темперамент» спершу значило саме суміш. У Галена це тілесна схильність: від неї залежали нахил до хвороб і почасти поведінка та емоції. Психологічного змісту слово набуло згодом, коли про темперамент почали говорити як про вдачу.
Від тіла до вдачі Гален теж дійшов, хоча й не до самого кінця. Він вважав, що суміш тіла сильно впливає на душу, а схильності та емоції залежать від неї. У творі про здібності душі він допускав навіть, що смертна частина душі може бути самою сумішшю тіла. Жовтій жовчі він приписував гостроту й розум, чорній жовчі — впертість і послідовність, а надлишок жовтої жовчі вважав причиною гніву й нерозважливих учинків. Звідси й чотири імена: сангвінік від крові, холерик від жовтої жовчі, меланхолік від чорної, флегматик від флегми.
Ось як це працювало на практиці. Лікар гуморальної школи, побачивши людину, яка швидко й різко спалахує, шукав надлишок жовтої жовчі, тобто зайвого тепла й сухості. Далі він діяв за загальним правилом: зайве прибрати, а отже, проносне, кровопускання, дієта. Шекспірів Петруччо в «Приборканні норовливої» лікує холеричну Катарину теж за цією логікою: холодом, бараниною й безсонням, і глядач розумів, у чому жарт.
Авіценна (980–1037) завершив «Канон лікарської науки» 1025 року. Він спирався на ті самі чотири рідини, а хворобу бачив як порушену рівновагу якостей. Темпераменти, тобто поєднання гарячого, холодного, вологого й сухого, пов’язував з емоційними, розумовими та моральними рисами. Безсоння, наприклад, він виводив зі стану «сухого й гарячого». Латинський переклад Герарда Кремонського, зроблений у XIII столітті, у європейських університетах читали з XIV століття, а в Падуї «Канон» правив за фоновий текст ще 1715 року.
Від тіла до вдачі: Кант
Прямо про людей почав говорити Кант у «Антропології з прагматичного погляду» (1798), останній великій книзі, яку він видав сам: вона виросла з лекцій у Кенігсберзі. Розділ про темперамент іде там перед розділом про характер, і Кант їх розводить: характер для нього спосіб мислення, а це більше, ніж темперамент. Слово «темперамент» він бере у двох значеннях. Фізіологічне означає будову тіла й рух соків силою життя. Психологічне стосується того, як душа відчуває й бажає. Вирази з учення про кров Кант використовує як аналогію для гри почуттів і бажань, і тілесною причиною цієї гри, на його думку, може бути передусім кров.
Кантів поділ має дві осі: темпераменти почуття й темпераменти діяльності. До першої групи належать сангвінік і меланхолік, до другої холерик і флегматик. Ділить він за діями, тому описи в нього про поведінку. Чотири прості темпераменти Кант порівнює з чотирма фігурами силогізму.
Сангвінік у Канта безтурботний і сповнений надій. Обіцяє щиро, але слова не тримає: не подумав, чи зможе. Позичить гроші, щиро пообіцяє віддати в п’ятницю, а в п’ятницю знову проситиме відстрочки. Щедрий, проте поганий боржник, постійно просить відстрочки; приємний у компанії, дружить з усіма; каяття минає швидко, тож виправити його важко. Справою втомлюється швидко, а в грі невтомний.
Меланхолік дивиться на світ інакше. Усе, що стосується його самого, має для нього велику вагу, і в усьому він бачить привід для тривоги. Побачивши завдання, він спершу помічає труднощі, а сангвінік надію на успіх, тому меланхолік думає глибоко, а сангвінік поверхово. Обіцяє рідко, бо слово тримати важливо, і сумнівається, чи зможе. Така обережність, за Кантом, іде від чуттєвих мотивів.
Різниця між цими двома, каже Кант, не у веселощах і смутку. Сангвінік швидко й сильно вражений, але враження не йде вглиб і не тримається; меланхолік зовні зачеплений менше, проте враження пускає коріння. Тому веселий меланхолік цілком можливий.
Холерик, за Кантом, гарячий і спалахує, як солом’яний вогонь. Діє швидко, але недовго. Гнівається без ненависті й швидко відходить, якщо йому поступляються; любить командувати, а робити волів би хай хтось інший; пристрасть його честолюбство й публічні справи, любов до пишноти. Із чотирьох він, на Кантову думку, найменш щасливий, бо викликає найбільше протидії.
Флегма в Канта означає відсутність афекту, і людину з великою часткою флегми не слід одразу вважати флегматиком і ледарем. Слабкість такого темпераменту в схильності до бездіяльності, сила в тому, що його нелегко й не скоро зрушити, але зрушений він рухається довго. Він не легко впадає в гнів і спершу зважує, чи варто. Родиною керує, здаючись, що поступається; хитрим його називають тому, що напади відскакують від нього, як від лантуха з вовною. Кант додає, що щасливий темперамент заміняє йому мудрість.
У примітці про релігію Кант зводить чотири імені до одного рядка: холерик ортодоксальний, сангвінік вільнодумець, меланхолік мрійник-фанатик, флегматик байдужий. Змішані темпераменти він відкидає. Протилежні (сангвінік із меланхоліком, холерик із флегматиком) суперечать один одному, а сусідні, сангвінік із холериком і меланхолік із флегматиком, нейтралізуються, ніби в хімічній суміші. Складених темпераментів, на його думку, немає: їх чотири, і кожен простий.
Павлов: нервова система замість рідин
Іван Павлов (1849–1936) здобув Нобелівську премію 1904 року. Свою типологію властивостей нервової системи він виклав у 1920-ті, хоча досліди, на яких вона стоїть, ішли й раніше. Це досліди на собаках: у тварин виробляли умовний слиновий рефлекс і дивилися, як нервова система справляється з навантаженням. Спершу собак поділили на слабких і сильних, потім на врівноважених і неврівноважених, нарешті на рухливих та інертних. Терміни Павлов узяв у Гіппократа. На людей типи почали переносити пізніше: з 1930-х, особливо з 1960-х.
Властивостей три. Сила — здатність нервових клітин витримати сильний подразник і не піти в захисне гальмування; у слабкої системи це гальмування настає швидко, навіть за невеликого навантаження. Рухливість — швидкість, з якою один процес змінює інший: у досліді її міряли тим, як скоро собака перевчається, коли міняється сигнал. Врівноваженість — співвідношення збудження й гальмування.
Не кожне поєднання властивостей Павлов вважав змістовним. Врівноваженість у слабкої системи не оцінюють, рухливість у сильних неврівноважених теж. Лишилося чотири типи. Зіставлення з іменами, яке зазвичай наводять, таке: сильний врівноважений рухливий тип відповідає сангвініку, сильний врівноважений інертний флегматику, сильний неврівноважений (збудження переважає над гальмуванням) холерику, а слабкий меланхоліку.
Коли навантаження доводили до краю, у собак різних типів зрив виглядав по-різному: одні впадали в некероване збудження, другі в повне гальмування.
Учні Павлова знайшли багато проміжних варіантів, які в чотири типи не вкладалися. Тож зіставлення цих типів із чотирма іменами загальноприйняте, але умовне. Школа Павлова працювала далі, і 1999 року Стреляу з колегами запропонував опитувальник на павловських властивостях.
Айзенк: дві шкали і чотири чверті
Ганс Айзенк у книжці «Dimensions of Personality» (1947) виділив два головні виміри особистості: екстраверсію та нейротизм. Сам термін «нейротизм» запровадив він. Шкала виросла з факторного аналізу медичної анкети призовників 1944 року, де вимірювалася «міра порушення».
Екстраверсію Айзенк пов’язував зі збудливістю кори мозку: інтроверт, за його гіпотезою 1967 року, зсередини збуджений сильніше й тому шукає менше стимулів. Інтроверт обирає тихе місце, екстраверт шумну компанію. Фізіологічну основу екстраверсії та інтроверсії Айзенк шукав у тих самих павловських поняттях збудження й гальмування. Нейротизм він спершу пояснював павловськими процесами збудження й гальмування (1957), а потім активацією лімбічної системи. Автори огляду 2013 року вважають, що ці пояснення так і не стали цілком задовільними.
Учень Айзенка Джеффрі Грей запропонував життєздатнішу модель, теорію чутливості до підкріплення; так вважають автори того ж огляду 2013 року. Шкали Айзенка тим часом виросли з анкет, а фізіологічні пояснення до них додавали вже потім.
Вимірював ці риси Айзенк опитувальниками EPI (1964) та EPQ (1975), де відповідь у кожному питанні «так» або «ні». Він зауважував, що його два виміри нагадують чотири типи, вперше запропоновані Галеном. Чотири імені зазвичай накладають на ці осі.
| Темперамент | Галенівська традиція: рідина й якості | Павлов: тип нервової системи | Айзенк: чверть площини |
|---|---|---|---|
| Сангвінік | кров; тепло й волога | сильний, врівноважений, рухливий | низький нейротизм, висока екстраверсія |
| Холерик | жовта жовч; тепло й сухість | сильний, неврівноважений (збудження сильніше за гальмування) | високий нейротизм, висока екстраверсія |
| Флегматик | флегма; холод і волога | сильний, врівноважений, інертний | низький нейротизм, низька екстраверсія |
| Меланхолік | чорна жовч; холод і сухість | слабкий | високий нейротизм, низька екстраверсія |
Кант у таблицю не входить: він ділив за почуттям і діяльністю, тож його осі інші.
З моделлю «Велика п’ятірка» шкали Айзенка споріднені. Екстраверсія й нейротизм близькі до однойменних рис, третя шкала Айзенка відповідає низькій сумлінності й низькій доброзичливості, а відкритості до досвіду в його моделі немає. У ній, як і в Айзенка, риси є неперервними шкалами; екстраверсію з інтроверсією там радше розуміють як континуум, де більшість людей перебуває десь між полюсами.
Про те, як ця модель з’явилася, розповідає стаття про п’ятифакторну модель особистості. Про сам поділ на інтровертів і екстравертів можна почитати на сторінці «Інтроверсія та екстраверсія», а все про чотири типи в сучасному вигляді зібрано на сторінці системи «Темпераменти».
Що застаріло, а що лишилося
Гален впливав на західну медицину понад тисячу триста років. Везалій у 1543 році переглянув його анатомію, Гарвей у 1628-му поставив під сумнів уявлення про кров. У XVII столітті гуморальну медицину витиснула «нова наука» Галілея, Декарта, Ньютона й Бойля з механікою, хімією та математикою. Відлуння тривало й у XVIII столітті: кровопускання, проносні.
1858 року Вірхов прочитав курс із двадцяти лекцій, який вийшов як «Клітинна патологія»: хвороба сидить у клітині. Гуморальну схему, що жила від трактату V століття до нашої ери, клітинна патологія остаточно витіснила з медицини. Як медична теорія вона спростована; сліди її лишилися хіба що в традиційній арабській медицині й аюрведі.
Лишилися самі імена, і в кожної системи вони лягають на різну основу. У Галена це чотири рідини, у Канта дві осі по два типи, у Павлова одна слабка система проти трьох сильних, які ділять за врівноваженістю й рухливістю. Сучасна психологія читає їх як чверті двох неперервних шкал. Шкали неперервні: людина може стояти на них у будь-якій точці, і ті, хто опиняється близько до середини, не належать ні до того, ні до іншого полюса.
Візьмімо людину, яка пройшла тест у вівторок: він видав «Сангвінік», бо екстраверсія трохи вища за середину, а нейротизм трохи нижчий. Через тиждень кілька відповідей інші, обидва бали зрушили на крихту, і результат уже «Флегматик» чи «Холерик». Ім’я випало через межу, а положення на осях майже те саме.
Кант змішаних типів не визнавав. Людей, які називали себе «сангвінічно-холеричними», він не розумів і писав, що не знає, що з таким робити. Для нього є чотири прості темпераменти й жодних сумішей. Айзенкові шкали влаштовані інакше: там людина стоїть у будь-якій точці, а чотири імені позначають лише чверті площини.
Описи чотирьох темпераментів у різних авторів помітно розходяться, а зіставлення їх з іншими типологіями сьогодні не в пошані через розмитість визначень. Сучасне вивчення темпераменту в дітей пішло іншим шляхом: нью-йоркське лонгітюдне дослідження Томаса, Чес і Берч, що почалося на початку 1950-х, виділило «легких», «важких» і «повільно розгойдуваних» немовлят.
Опитувальник на темперамент, такий як Айзенків, показує положення на двох шкалах. CoreTypes відповідає на інше запитання. Шкала каже, скільки в людини тієї чи іншої риси; CoreTypes шукає тип, тобто те, як психіка обробляє інформацію: що людина помічає першим і про що говорить легко й докладно. Тип тут визначають за змістом мовлення, і безкоштовний тест CoreTypes влаштований за тією самою логікою: 36 запитань, по чотири відповіді в кожному (набори слів, готові фрази або коротка сценка), близько десяти хвилин, без реєстрації. Результат — один із 16 типів із безкоштовною сторінкою типу. Пройти тест CoreTypes.
Як читати результат тесту на темперамент
Найбільше про результат кажуть два положення на шкалах, а ім’я лише скорочує їх до одного слова. Двоє людей, скажімо колеги з одного відділу, отримали «Сангвінік». У першого екстраверсія в самому кінці шкали, а нейротизм низький; у другого екстраверсія трохи вища за середину, а нейротизм майже на позначці «середнє». Ім’я спільне, положення різне, і опис «жвавий, товариський, спокійний» першому пасує набагато більше.
Темперамент і характер також різні речі. Павлов вважав темперамент «генотипом», який під впливом середовища стає «фенотипом», тобто характером. Кант відокремлював темперамент від характеру як способу мислення й принципів. Двоє з однаковим результатом «Флегматик» можуть бути зовсім різними: один усидливий, другий лінивий. Темп реакції в них схожий, а те, що кожен із ним робить, інше.
Те саме з іменами. «Меланхолік» у Канта — той, на кого враження лягає повільно й глибоко, тож серед меланхоліків є веселі. У шкалах Айзенка «Холерик» — це високий нейротизм разом із високою екстраверсією. У кожній традиції ім’я означає своє.
Темпераменти Кірсі, створені 1978 року, — окрема система, прив’язана до типів MBTI, і до чотирьох класичних вона стосунку не має.
Результат зручно записати двома позначками: де стоїть екстраверсія і де нейротизм. Тоді після повторного тесту видно, що саме зсунулося, а ім’я лише підписує чверть. Бувають і протилежні випадки: ім’я в двох тестах те саме, а позначки лежать далеко одна від одної, і тоді описи типу пасують одній людині краще, ніж іншій. Пройти тест на визначення темпераменту можна на сайті, а про систему загалом розповідає її сторінка.
Джерела
- Кант І., «Антропологія з прагматичного погляду» (Anthropologie in pragmatischer Hinsicht), 1798, Академічне видання, т. VII, с. 285–291. korpora.org/Kant/aa07/285.html
- Гален, «Коментар до Гіппократового трактату “Про природу людини”» (пер. W. J. Lewis, J. A. Beach), 1998. homepages.ucl.ac.uk/~ucgajpd/medicina%20antiqua/Medant/GNatHom1.htm
- «Galen», Stanford Encyclopedia of Philosophy. plato.stanford.edu/entries/galen
- Pickering A., Cooper A., Smillie L., Corr P., «On the shoulders of giants», The Psychologist, 2013. bps.org.uk/psychologist/shoulders-giants
- Дроздовський О. К., «The connection between typological complexes of properties of the nervous system, temperaments, and personality types in the professions and sports», Open Access Journal of Sports Medicine, 2015. dovepress.com/the-connection-between-typological-complexes-of-properties-of-the-nerv-peer-reviewed-fulltext-article-OAJSM
- «Humours», Encyclopedia.com. encyclopedia.com/medicine/encyclopedias-almanacs-transcripts-and-maps/humours